Главная / Рефераты / Рефераты по историческим личностям

Реферат: Петро Сагайдачний


Життя і політична діяльність Петра Кононовича
Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного) багато в чому суголосна з історією України першої чверті XVII ст.— складного, все ще недостатньо дослідженого періоду. Це був час жорстокого соціального і наіонально-релігійного гноблення українського народу, бурхливого зростання визвольного руху, героїчних походів козаків на турецькі фортеці, нових явищ у розвитку культури тощо.
Свідком і навіть безпосереднім учасником багатьох тогочасних подій став Петро Сагайдачний - особистість суперечлива й неоднозначна. Яких тільки епітетів - від піднесених до принизливих,- яких характеристик
-справедливих і упереджених - не довелося вислухати йому за життя. Сагайдачний обирався гетьманом і знову втрачав гетьманську булаву, знаходив спільну мову з можновладцями й одночасно мав авторитет серед широких кіл козацтва. Його політична діяльність привертала увагу літописців та істориків, мемуаристів і поетів. І знову неоднозначність оцінок - від апологетики до прямого заперечення впливу гетьмана на події першої половини XVII ст. Так у чому ж причини такого суперечливого ставлення до цієї особи з боку сучасників і нинішніх дослідників?
Скупі дані джерел дають можливість лише ескізно реконструювати ранній період життя Петра Сагайдачного. З
«Віршів на жалісний погреб» гетьмана, написаних ректором
Київської братської школи Касіяном Саковичем, дізнаємося, що він народився поблизу Перемишля (мабуть, у с. Кульчинці біля Самбора), в сім*ї православного шляхтича. Наступною віхою в його житті стало перебування у знаменитій
Острозькій школі (у «Віршах» говориться, що Сагайдачний попрямував «потім до Острога, для наук чемних»). Очевидно, він пройшов повний курс навчання (інакше важко пояснити слова К. Саковича, що «там тоді Конашевич час немалий жив»). Враховуючи той факт, що в засадах Острозької школи простежуються риси навчального закладу вищого типу, можна гадати, що Сагайдачний одержав у її стінах добру, як на той час, освіту. Атмосфера, яка панувала в Острозі, високий рівень викладання предметів залишили, безсумнівно, невитравний слід у душі юнака.
Кілька наступних років життя Петра Сагайдачного приховані від нас запоною часу. Можна лише з певністю твердити, що незабаром доля привела його у Військо
Запорозьке. Розумний, високоосвічений, добре обізнаний із політичною обстановкою, він швидко завоював авторитет серед козацтва. Сучасникшляхтич відзначав, що «Петро
Конашевич, чоловік надзвичайної мудрості й зрілого судження у справах, спритний у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, однак в очах нащадків він гідний стати поряд з найвидатнішими людьми свого часу в Польщі». Щодо особистого життя Петра Сагайдачного відомо, що він був одружений з Анастасією Повченською. їхні взаємини важко назвати ідилічними. Симптоматичним є той факт, що згідно із заповітом гетьман «віддав маєток свій на церкви, на шпиталі, на школи і монастирі, крім дружини своєї». Проте
Анастасія залишалася вдовою недовго - вже через два роки вона вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина. Народна пісенна традиція також досить чітко віддзеркалила цей аспект особистого життя гетьмана. Не випадково, гадаємо, в добре відомій пісні .мовиться, що він «проміняв жінку на тютюн та люльку».
М. О. Максимович стверджував, що Сагайдачний уже 1598 р. одержав гетьманську булаву. Проте навряд чи це відповідає дійсності -адже історикам відомо кілька осіб, які наприкінці XVI - на початку XVII ст. володіли цим високим титулом у Війську Запорозькому. Ймовірніше, що ця подія відбулася десь на початку XVII ст; У поетизованій біографії Сагайдачного, складеній К. Саковичем, зазначається, що після навчання в Острозькій школі він
«шолдо запорозского славного рьіцарства, межи которьім, през час не малий жиючи й рьіцерских должностей там доказуючи, гетьманом потом себе Войско его обрало».
Відтоді почалася великотрудна діяльність Сагайдачного на політичному поприщі.
Першою і основною своєю справою молодий та енергійний гетьман вважав організацію походів проти султанської
Туреччини. Незважаючи на застережні заходи турків, запорожці 1600 р. вирвалися за Перекоп, 1609 р. спалили
Ізмаїл, Килію, Білгород. Справді тріумфальним став похід козаків на Синоп 1614 р. Майже повністю було знищено місцевий гарнізон, захоплено запаси зброї та кораблі, визволено невільників. Перемогою увінчався й похід 80 козацьких чайок на Константинополь. 1615 р. вони досягли околиць столиці, спалили дві пристані й перелякали самого султана, який розважався на полюванні. У битві з ворожою ескадрою хоробрі козаки здобули кілька галер і навіть захопили в полон турецького воєначальника. Наступного року запорожці, очолені П. Сагайдачним, здійснили успішний напад на один із найбільших невільницьких ринків
Чорноморського узбережжя - Кафу, а згодом - на Трапезунд.
Розлючений султан наказав покарати великого візира (його задушили) та інших вищих урядовців.
Тут дуже чітко простежується одна з найважливіших сторін діяльності Сагайдачного - його участь у боротьбі українського народу проти турецько-татарських поневолювачів. Своїми блискучими походами на Чорне море гетьман здобув славу удачливого козацького ватажка.
Щодо відносин Сагайдачного з польським урядом, то вони були далеко не простими. Гетьман як справжній політик у вирішенні гострих питань виявляв велику гнучкість, мав схильність до компромісів і не раз ішов на переговори з
Варшавою. Водночас, спираючись на козацтво (як реєстрове, так і запорозьке), він міг дозволити собі ведення цілком самостійної лінії. Всупереч категоричним заборонам урядових кіл гетьман часто організовував походи проти
Кримського ханства й Оттоманської Порти, підтримував вигідні для нього вимоги козацтва і т. п. Не слід заперечувати і того факту, що протягом 1615 - 1616 рр. П.
Сагайдачний, незважаючи на грізні сеймові постанови, сам очолював виступи різних прошарків населення в Україні.
Хіба не симптоматичним є твердження польського сейму
(вересень 1616 р.), що козаки «самі встановлюють собі право, самі обирають урядовців та ватажків і нібито створюють у Великій Речі Посполитій другу республіку». Про наростання хвилі народного руху свідчать і інші факти. Як зазначається у численних актових книгах, козацькими загонами 1618 р. були «сплюндровані» величезні обшири
України, Полісся й Литви. Мабуть, немає необхідності пов*язувати подальше поглиблення соціальної та національно- релігійної конфронтації у суспільстві виключно з особою П.
Сагайдачного (це було б і хибно, і неісторично). Проте ігнорувати наявність такого зв*язку ми також не вправі.
Наприклад, добре відомо, що гетьман одразу ж після укладення принизливої для козаків Роставицької угоди (1619 р.) почав підготовку до її денонсації, що викликало нове піднесення патріотичних почуттів серед народу.
При характеристиці політичного кредо Петра Сагайдачного історики, як правило, наголошують на факті походу українських козаків на чолі з гетьманом у складі загонів польського королевича Владислава на Москву (1618).
Дослідникам ще належить вивчити і дати глибоку й об*єктивну оцінку цій події. Ми ж тільки відзначимо, що, розглядаючи даний аспект вітчизняної історії, вчені
(особливо радянські) переважно абстрагувалися від загальноісторичного контексту другого десятиліття XVII ст.
Зокрема, слід враховувати, що гетьман буз підданим польської корони, а це висувало перед ним ряд зобов*язань політичного характеру. Не виключено, що походом на Москву
Сагайдачний і частина його оточення оплачували відому сеймову конституцію «Про релігію грецьку», яка передбачала узаконення свободи православного віросповідання у Речі
Посполитій. Ще одну з причин здійсненої козаками 1618 р. акції відомий український історик К. Г. Гуслистий вбачав у ворожому ставленні «частини українського козацтва до уряду
Михайла Федоровича, дипломати якого в цей час підтримували відносини з Туреччиною і Кримом, спонукаючи їхні орди нападати на Річ Посполиту, що загрожувало українським землям». Очевидно, існували й інші причини цього походу П.
Сагайдачного.
Не менш важливим є інше питання - яке місце посідав епізод 1618 р. у політичній кар*єрі Петра Сагайдачного і яким було його ставлення до українсько-російських відносин? Попередня і, головним чином, подальша діяльність гетьмана дає можливість відповісти на нього цілком конкретно й однозначно - він не був принциповим противником зближення України з Росією. Уже в січні 1620 р. посли Сагайдачного, очолені отаманом Петром Одинцем, через Путивль вирушили до Москви. 26 лютого вони удостоїлись офіційного прийому думними дяками Іваном
Граматиним і Савою Романчуковим. Під час церемонії посли від імені всього Війська Запорозького оголосили, що «они все хотят ему, великому государю, служить головами своими по-прежнему, как оне служили прежним великим российским государем й в их госу-дарских повелениях бьіли, й на недругов их ходили, й крьімские улусьі громили...».
Організація посольства у Москву була продуманою і виваженою політичною акцією П. Сагайдачного. Напрям і зміст переговорів, що мали місце у Посольській палаті
Кремля, також не викликають жодного сумніву - йшлося про пропозицію козаків нести службу на користь російського царя. Щоправда, дипломатична місія запорожців не увінчалася успіхом. Посламвидали «легке царське жалування
- 300 карбованців грошей», але угоду не було укладено.
Важливою подією для українських земель стало відновлення православної ієрархії, яка припинила своє існування після Берестейської церковної унії 1596 р. В цій політичній акції неабияку роль судилося відіграти Петру
Сагайдачному. Приязні стосунки між гетьманом і патріархом
Феофаном, який виконав цю важливу місію, навряд чи були випадковими. Не виключено, що ще отаман Петро Одинець у лютому 1620 р. за дорученням Сагайдачного зустрічався з патріархом у Москві, де й виклав позицію гетьмана з цього питання. У березні Феофан прибув в Україну. На кордоні його зустрічали запорозькі козаки на чолі з Сагайдачним, котрі, за повідомленням Густинського літопису, «обточиша его стражбою, яки пчельі матицу свою», супроводили до
Києва. Тут Феофан спілкувався з представниками місцевого братства, православним духівництвом, побував у знаменитому козацькому Трахтемирівському монастирі. 6 жовтня 1621 р. у братській Богоявленській церкві патріарх висвятив ігумена
Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького у сан київського митрополита, межигірсько-го ігумена Ісайю
Копинського - на перемишльського єпископа, а Мелетія
Смотрицького - на полоцького архієпископа. Очевидно, немає необхідності доводити, що ця подія, значення якої вийшло далеко за рамки церковного життя, стала можливою лише завдяки могутній підтримці Війська Запорозького й особисто
Петра Сагайдачного (на той час уже полковника). Дії представників вищого православного духівництва об*єктивно сприяли посиленню визвольного руху в Україні.
Під безпосереднім впливом цих подій помітно активізувалася ідеологічна боротьба на українських землях, яка тепер уже зачіпала не лише релігійні, а й ширші питання. З-під пера Іова Борецького виходить трактат
«Протестація і благочестива юстифікація», з*являється полемічний твір «Палінодія» Захарії Копистенського, «Книга про віру» та інші. Автори цих праць, що мали значний суспільний резонанс, прагнули відтворити історично правдиві картини життя українського народу в широкому загальнослов*янському контексті. Віддаючи належне козацтву, письменники-полемісти називали їх «спадкоємцями старої Русі», наголошуючи, що вони «твердістю своєю перевершують римських Сціпіонів і карфагенських
Ганібалів».
Значення козацтва особливо зросло після нищівної поразки поляків від турків на Цецорських полях у Молдавії (1620), коли Річ Посполита опинилася перед загрозою втрати своєї державної незалежності. Коронне військо зазнало розгрому, багато знатної шляхти, в тому числі гетьмана С.
Жолкевського, було вбито, чимало потрапило в полон. За умов, що склалися, польський уряд ухвалив рішення про організацію нового війська. Шляхом певних поступок сейм намагався привернути на свій бік українських козаків, небезпідставно вважаючи їх найбоєздатнішою і най* організованішою військовою силою. Перед загрозою вторгнення в межі України небувале сильної турецької армії козацтво, відкинувши власні проблеми (суперечності між новим гетьманом Яцьком Неродичем-Бородавкою і Петром
Сагайдачним), вирішило підтримати поляків у майбутній війні з турецькими завойовниками. Загальна рада, скликана у червні 1621 р. в урочищі Суха Діброва, прийняла пропозицію сейму й погодилася на спільний похід козацьких і польських військ. Важливо відзначити, що хоч Сагайдачний на той час уже позбувся гетьманської булави, він продовжував відігравати визначну роль серед козацтва. Це, зокрема, засвідчує той факт, що саме він очолив посольство, направлене радою у Варшаву. Там під час аудієнції у Сигізмунда III Сагайдачний вимагав окремих релігійних посіупок з боку королівського уряду - зокрема узаконення православної ієрархії. Не можна сказати, що козацькі вимоги були радикальними. Проте, враховуючи той суспільний розголос, який мали події 1621 р., вони звучали актуально й, очевидно, відображали думки та настрої широких верств козацтва, що зібралося на раду в Сухій
Діброві.
Петра Сагайдачного не можна звинуватити в малодушності або небажанні брати участь у воєнних діях козаків проти турецької армії. Прямо з Варшави, після прощальної зустрічі з польським королем, він вирушив у розташування своїх військ поблизу Хотина. А становище тут склалося дуже напружене - адже об*єднаним силам польських і козацьких військ (близько 80 тис. чол.) протистояла 162-тисячна турецька армія (за іншими даними, 250-тисячна).
З самого початку воєнних дій козаки виявляли чудеса хоробрості й героїзму. Не можуть не викликати почуття захоплення дії невеликого козацького загону, оточеного турками, позбавленого провіанту й допомоги ззовні, який декілька днів вів боротьбу проти озброєного гарматами ворога. «Оточені з усіх боків козаки усе ж наважилися помірятись силами з противником (бо ж відчай нерідко спонукає до благородної смерті) й встигли пробитися крізь здивовані та переполохані турецькі війська; але виснажені голодом і працею, вкриті пороховим пилом, вони склали голови разом із зброєю»,- писав далекий від симпатії до козаків-героїв Яків Со беський.
У серпні 1621 р. мало не загинув сам Петро Сагайдачний.
Після наради з командуючим польською армією К. Ходкевичем він вирушив до козацького війська, яке тоді повільно просувалося до Хотина, та по дорозі зіткнувся з великим турецьким загоном. Розпочався бій, який міг закінчитися трагічно для Сагайдачного. З простреленою рукою, втративши багато крові, він чудом відірвався від погоні, сховався у найближчому лісі і лише вночі пробрався у свій табір.
Ми наблизилися до того моменту в житті П. Сагайдачного, який у нього самого викликав докори сумління. Наприкінці серпня 1621 р., після прибуття авторитетного ватажка в розташування козаків, у війську сталася зміна влади: гетьман Бородавка втратив булаву, був заарештований, а згодом (8 вересня) за наказом Сагайдачного страчений.
Останнього обрали гетьманом. Факт скинення і страти
Бородавки по-різному оцінювався сучасниками. Зокрема, польські мемуаристи різко негативно ставилися до особи
Бородавки, який, очевидно, представляв незаможну частину козацтва і мав у її середовищі широку популярність. Не випадково ще С. Жолкевський характеризував його як
«найменш між ними (козаками.- Авт.) доброчесного і найбільш схильного до бунтів, котрий обіцяв козакам іти з ними не тільки на море, але хоч би і в пекло». З усього видно, що й сам Сагайдачний відчував про...

ВНИМАНИЕ!
Текст просматриваемого вами реферата (доклада, курсовой) урезан на треть (33%)!

Чтобы просматривать этот и другие рефераты полностью, авторизуйтесь  на сайте:

Ваш id: Пароль:

РЕГИСТРАЦИЯ НА САЙТЕ
Простая ссылка на эту работу:
Ссылка для размещения на форуме:
HTML-гиперссылка:



Добавлено: 2010.12.29
Просмотров: 1021

При использовании материалов сайта, активная ссылка на AREA7.RU обязательная!