Главная / Рефераты / Рефераты по финансам

Реферат: Фінансова система України


Міністерство освіти і науки України
Київський Економічний Інститут Менеджменту
Тема: Фінансова система України
З курсу “Вступ до фаху”
виконала: студентка 1 курсу
Групи ЗФ-4-02
Дмитренко Людмила Вікторівна
Прийняла:
Київ, 2002 р.
План

1. Сучасна фінансова система України. Фінансові органи України: призначення та функції;
2. Роль фінансових органів у підвищенні ефективності підприємництва;
3. Роль фінансової системи у господарській структурі країни та підприємництва;
4. Місце та сукупна структура діяльності економіста з фаху фінансів підприємництва.
5. Використана література
1. Сучасна фінансова система України. Фінансові органи України: призначення та функції.
Фінансова система України
Фінансова система – це сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих громадян.
Фінансова система держав можуть вирізнятися за структурою та функціями.
Це зумовлено видами форм власності, політичними орієнтирами правлячих еліт, рівнем економічного розвитку держави тощо. Нині у світі нараховується понад
20 різних моделей фінансових систем окремих держав. За наявності певних відмінностей вони мають спільну основу в переліку окремих ланок.
Структура фінансової системи може бути розглянута на прикладі фінансової системи України. Її можна представити за такою схемою:
Держ Фіна Централ Дер Стра Фіна Фінан
авні нси ізовані жав хові нсов си
фіна підп та ний та ий домог
нси риєм децентр кре резе рино оспод
ниць алізова дит рвні к арств
ких ні
стру фонди фонд
ктур фінансо и
вих
ресурсі
в

Фінансове законодавство Фінансовий апарат
Чільне місце у фінансовій системі посідають фінанси не фінансового сектора економіки, тобто фінанси підприємницьких структур. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту – основного джерела фінансових ресурсів. До цієї ланки належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Фінанси виробничої сфери можуть поділятися, залежно від форми власності, як на державні, акціонерні, колективні, індивідуальні, орендні, спільні тощо, так і, залежно від виду діяльності, на машинобудування, будівництво, транспорт, сільське господарство тощо.
До цієї ланки належать також фінанси так званої невиробничої сфери, яка поділяється на фінанси освіти, охорони здоров’я, культури, науки, оборони й інших підрозділів. Характерною особливістю створення й використання фондів та фінансових ресурсів у цьому разі є наявність, поряд із власними джерелами, бюджетного фінансування.
У нефінансовому секторі економіки провідне місце належить підприємствам державної форми власності. З розвитком ринкових реформ питома вага підприємств недержавної форми власності зростатиме.
Державні фінанси можна визначити як сукупність фондів фінансових ресурсів загальнодержавного призначення. За своєю структурою це дуже складна та багатопланова ланка фінансової системи. Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте й майнове страхування. Провідне місце в державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об’єднуються у зведеному бюджеті держави.
Зведений бюджет – це сукупність усіх бюджетів держави, що входять до бюджетної системи. Принципи побудови бюджетної системи регулюються бюджетним законодавством і залежать насамперед від її адміністративно- територіального поділу. Взаємовідносини між різними складовими бюджетної системи визначаються рівнем розвитку демократичних засад у державі.
Зведений бюджет України включає державний бюджет України, бюджет
Автономної Республіки Крим і місцеві бюджети. Державному бюджету належить центральне місце в системі державних фінансів. Він охоплює всі сфери економічної діяльності держави. За своєю сутністю бюджет характеризує фінансове становище держави. Проте бюджет – дуже складна економічна категорія, до якої не можна підходити однозначно, як і використовувати його показники без детального аналізу структури бюджетної системи держави.
Централізовані та децентралізовані фонди України цільового призначення включають Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд сприяння зайнятості, Фонд конверсії, Валютний фонд, позабюджетні фонди місцевих органів самоврядування. Вони певною мірою доповнюють державний бюджет, проте специфіка їх полягає у тому, що ці фонди мають строго цільове призначення і на інші цілі не використовуються. По суті, перелічені фонди є новою складовою державних фінансів України, яка перебуває на стадії становлення.
Державний кредит є заборгованістю держави перед своїми громадянами та господарськими структурами, іноземними кредиторами. Його величина свідчить про раціональність і ефективність фінансової політики держави та регулюється законодавством. Значний борг дає підстави для висновку, що держава живе за рахунок майбутніх поколінь. Велика сума боргу негативно впливає на видаткову частину бюджету, оскільки вимагає витрат на обслуговування.
Страхові та резервні фонди відіграють специфічну роль у фінансовій системі. Вони є сукупністю фондів фінансових ресурсів, основне призначення яких - покрити втрати, що виникли з непередбачених причин, або фінансового забезпечення заходів, які не були включені в плани фінансування, але є важливими для держави.
Страхові фонди створюються за рахунок страхових внесків юридичних та фізичних осіб і перебувають в розпорядженні страхових організацій і страхових компаній різних форм власності. Страхові фонди й резерви – об’єктивне явище в економіці держави, що пов’язане з наявністю ризиків у господарській діяльності та суспільному житті.
Наявність страхових і резервних фондів фінансових ресурсів дає можливість локалізувати втрати економіки та окремих громадян, пов’язані з фактами стихійного лиха і непередбачених обставин. Страхові фонди можуть використовуватися також як інвестиційний та кредитний ресурси в економіці до настання страхового випадку. Резервні фонди як на рівні держави, так і на рівні господарських структур сприяють підвищенню ефективності господарської діяльності.
Фінансовий ринок – ланка фінансової системи, яка створює і використовує фонди фінансових ресурсів у тих випадках, коли інші ланки фінансової системи не можуть діяти ефективно. Фінансовий ринок включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг.
Ринок грошей або валютний ринок – це створення фондів фінансових ресурсів для здійснення зовнішньоторговельних операцій. Тут має місце обмін валюти однієї держави на валюту іншої. При девальвації національної грошової одиниці підприємницькі структури та населення, власники національної грошової маси несуть втрати пропорційно темпам знецінення національної грошової одиниці, а власники валюти іноземної держави одержують додатковий дохід. Втім, девальвація національної грошової одиниці має й деякі позитивні ознаки. Вона, зокрема, впливає на зменшення імпорту і, отже, розширює ринок збуту для власних товаровиробників.
Ринок кредитних ресурсів є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Ринок кредитних ресурсів регулюється за допомогою облікової ставки національного банку.
Ринок цінних паперів – це мобілізація коштів на потреби господарської діяльності шляхом випуску й реалізації цінних паперів, які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання доходу. Усі операції з реалізації цінних паперів здійснюються на фондовому ринку. Існує також позабіржова торгівля цінними паперами. Фонди фінансових ресурсів, мобілізовані на фондових біржах при продажу цінних паперів, суттєво впливають на рівень фінансового забезпечення розвитку економіки, зміцнення фінансового становища держави.
Фінанси домогосподарств є засобом створення та використання фондів фінансових ресурсів для задоволення особистих потреб громадян. Джерелом створення вказаних фондів є заробітна плата й інші джерела доходів кожного громадянина чи його сім’ї. До доходів домогосподарств належать доходи від продажу власного капіталу, землі, продукції підсобних господарств, доходи, одержанні від здачі в оренду майна, відсотки на капітал, вкладений у цінні папери тощо.
До видатків домогосподарств належать витрати на придбання споживчих товарів, оплату наданих послуг і виконаних робіт, формування заощаджень, купівлю цінних паперів та інші витрати. Домогосподарства за своєю економічною суттю – це господарські структури виняткового типу, діяльність яких ґрунтується на створенні й використанні фондів фінансових ресурсів. Ця підсистема найбезпосередніше пов’язана з іншими підсистемами фінансової системи.
Так, домогосподарства одержують кошти з бюджету та від господарських структур у рахунок оплати праці та при одержанні безоплатних послуг від держави. Зі свого боку домогосподарства вносять платежі до бюджету та централізованих фондів, беруть участь у формуванні й використанні страхових фондів, є суб’єктами фінансового ринку. Економічна суть і призначення кожної із підсистем найповніше розкривається в їхній взаємодії та методах впливу на інші системи економіки держави.
Фінансові органи України

Фінанси як категорія існують об’єктивно та підпорядковуються економічним законам. Від рівня пізнання їхньої суті та призначення залежить їх використання в економічній системі держави. Водночас будь-яке використання фінансів владними структурами держави є суб’єктивним, тобто на ньому позначаються інтереси певних економічних, соціальних і політичних сил, які можуть не збігатися з інтересами суспільства або більшості його членів.
За умов демократичної держави з ринковою економікою основним призначенням фінансів є забезпечення зростання суспільного добробуту. Для досягнення поставленої мети здійснюється жорстке правове регулювання щодо використання фінансів в економічних і соціальних процесах.
Побудова ефективної фінансової системи потребує великих наукових досліджень, глибокого аналізу причин і наслідків створення та використання фондів фінансових ресурсів, впливу цих процесів на всі аспекти життя держави. У процесі функціонування фінансів виникають певні відносини між суб’єктами створення й використання фондів фінансових ресурсів. Ці відносини мають свою складну структуру, де проявляються інтереси кожного із суб’єктів, значною мірою ґрунтуючись на суперечності. Гармонізація цих інтересів – величезне й складне завдання законотворчої діяльності в державі.
Правове регулювання фінансових відносин, що виникають при створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, є однією з форм управління з боку держави економічним і соціальним розвитком. Усі дії держави в сфері фінансів мають ґрунтуватися на правових актах. Ці акти виконують такі основні функції: визначають коло юридичних і фізичних осіб, на які певного часу поширюється дія правової норми; регламентують права й обов’язки юридичних і фізичних осіб щодо мобілізації та використання фондів фінансових ресурсів; є підґрунтям для вжиття відповідних заходів щодо виконання правових норм.
Суб’єктами фінансових відносин є держава, громадяни та підприємницькі структури. Усі фінансово-правові відносини виникають і припиняються на законодавчій основі. Вони можуть припинятися також у випадках, встановлених законом, наприклад, у разі сплати платежів, використання передбачених асигнувань тощо.
Правові норми, що регулюють фінансові відносини, є системою фінансового права, яка ґрунтується на конституції держави. Так, у розділі 2 Конституції
України, де йдеться про права, свободи та обов’язки людини й громадянина, статтею 67 визначено, що кожна особа зобов’язана сплачувати податки і збори за порядком і розмірами, встановленими законом.
У статті 92 зазначено, що виключно законом України встановлюються державний бюджет України і бюджетна система; система оподаткування, податки і збори; засади щодо створення та функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також іноземних валют на території України; порядок утворення й погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргів; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їхні види і типи.
Питання, що торкаються фінансової системи, визначаються також у статтях
95-99, 116, 119, 143 та в деяких інших. На основі Конституції приймається низка законів, що регулюють певні сфери фінансових відносин. Це насамперед
Закони “Про бюджетну систему України”, “Про систему оподаткування України” та ін.
Від імені держави організаційну роботу з виконання чинного законодавства проводять фінансові органи. Систему фінансових органів очолює
Міністерство фінансів. Воно несе відповідальність за фінансове становище держави, розробку та реалізацію фінансової політики. Для оперативного керівництва створюється колегія, яку затверджує Кабінет Міністрів України.
На колегії розглядаються проекти нового фінансового законодавства, звіти керівних працівників міністерства та підзвітних йому фінансових органів, проекти бюджету і питання контролю за його виконанням. В апараті міністерства створюються управління і відділи. На Міністерство фінансів покладені такі основні функції:
- підготовка проекту державного бюджету України, подання його до Кабінету
Міністрів, а після схвалення від імені уряду до Верховної Ради;
- організація виконання бюджетів, підготовка звіту про його виконання та подання звіту на затвердження до Верховної Ради;
- розробка проектів нового фінансового законодавства та нормативних актів із фінансових питань;
- обґрунтування основних положень фінансової політики держави і подання на розгляд уряду і Верховної Ради України концепції бюджетної та податкової політики;
- розгляд і реалізація управлінських рішень, пов’язаних із використанням фінансових ресурсів;
- здійснення контролю за дотриманням фінансового законодавства всіма органами управління;
- керівництво оперативною роботою фінансових органів різних рівнів; контроль, ревізія, перевірка фінансово-господарської діяльності всіх державних організацій, установ і підприємств.
Фінансові органи державної адміністрації, а також виконкомів місцевих рад базового рівня виконують свої функції відповідно до чинного законодавства.
Управління фінансами підприємств здійснюють їхні фінансові служби.
Відповідно функціонують фінансові підрозділи і на рівні міністерств та відомств. Їхні повноваження дещо різняться щодо підприємств різних форм власності.
До числа органів, що здійснюють управління окремими ланками фінансової системи, належать також Державна податкова адміністрація, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, Пенсійний фонд, Міжбанківська валютна біржа, Рахункова палата. Їхні права та обов’язки визначаються відповідними законами.
Державна контрольно-ревізійна служба спеціалізується на здійсненні фінансового контролю. Вона здійснює ревізії фінансових органів з питань складання і виконання бюджету, є органом державного контролю за ефективним і цільовим використанням бюджетних асигнувань безпосередньо у розпорядників бюджетних коштів, проводить ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій державного сектора. Контрольно-ревізійна служба має регіональну структуру, ідентичну системі Міністерства фінансів.
Державне казначейство створено з метою забезпечення повного і своєчасного виконання Державного бюджету. Оскільки об’єкти фінансування з центрального бюджету держави розташовані на всій території країни, то здійснювати їх обслуговування з єдиного центру украй складно. Казначейство має таку саму регіональну структуру, як і Міністерство фінансів.
Розмежування повноважень між регіональними органами в частині фінансування видатків здійснюється за ознаками важливості того чи іншого об’єкта фінансування і місця його розташування.
Державна податкова адміністрація організовує справляння податків та контроль за дотриманням податкового законодавства. На неї покладені такі основні функції: розроблення проектів податкового законодавства; проведення масово-роз’яснювальної роботи серед платників податків; облік платників податків та надходжень їх до бюджету; контроль за правильністю обчислення податків та інших обов’язкових платежів і своєчасністю їх сплати; накладення штрафних санкцій та адміністративних стягнень на порушників податкового законодавства; міжнародне співробітництво у сфері оподаткування.
Регіональна структура податкової адміністрації аналогічна системі
Міністерства фінансів. Вищою її ланкою є Головна державна податкова адміністрація. Вона розробляє проекти податкового законодавства і організовує податкову роботу та діяльність податкових органів у країні.
Регіональними органами є податкові адміністрації в Автономній Республіці
Крим, областях, містах Києві та Севастополі та податкові інспекції в районах і містах обласного підпорядкування. Податкові адміністрації в областях і містах з районним поділом виконують організаційні й консультаційні функції. Безпосередню податкову роботу ведуть податкові інспекції в районах і містах (без районного поділу). Вони здійснюють облік усіх платників, що перебувають на даній території і контролюють їх розрахунки з бюджетом.
Рахункова палата України створена з метою здійснення позавідомчого контролю за складанням і виконанням бюджету держави, аналізу бюджетної політики держави, контролю у сфері державного кредиту. Вона відіграє роль експертного органу, роблячи відповідні висновки і даючи рекомендації з питань фінансової діяльності органів управління. Рахункова палата може проводити також ревізійну роботу в різних ланках фінансової системи.
Рахункова палата ще здійснюється контроль з позицій макроекономічного фінансового регулювання і дійовості фінансової політики.
Аудиторська палата, хоча і не є фінансовим органом, організовує незалежний фінансовий контроль. Вона видає ліцензії юридичним і фізичним особам на право здійснення аудиторської діяльності й контролює дотримання вимог законодавства з аудиторського контролю.
Аудиторські фірми проводять перевірки фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання і дають свої висновки стосовно законності й правильності здійснення фінансових операцій, відповідності ведення бухгалтерського обліку встановленим вимогам, достовірності фінансової звітності. Аудиторський контроль має за мету надання консультативної допомоги, за його результатами не приймаються рішення про накладання штрафних санкцій і адміністративних стягнень. Разом з тим аудиторські фірми несуть відповідальність за правильність аудиторського висновку, оскільки після їх перевірок податкова і фінансова звітність перевіряється відповідними органами фінансового контролю.
Національний банк України здійснює емісію грошей, які є інструментом фінансових відносин, і регулює грошовий обіг у країні. Важливе завдання НБУ
– організація ефективного функціонування кредитної системи. Він проводить реєстрацію комерційних банків і видає ліцензії на окремі види банківських операцій (наприклад, валютні операції).НБУ здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків за допомогою встановлення економічних нормативів
(мінімального розміру статутного фонду, показників ліквідності й платоспроможності та ін.) і розмірів обов’язкових резервів. Важлива його функція в банківській системі – забезпечення проведення міжбанківських розрахунків та кредитування комерційних банків, тобто він є банком банків.
Національний банк проводить значну роботу з обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу , організовує касове виконання бюджету, проводить міжнародні розрахунки держави. Національний банк здійснює валютне регулювання і визначає офіційні курси валют чи валютні коридори.
Комерційні банки формують банківську систему і виконують такі основні функції: акумуляція тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове обслуговування готівкового обліку; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам банку. В умовах ринкової економіки комерційні банки являють собою серцевину фінансової системи, виконують роль кровоносної мережі в економіці. Концентруючи значну масу фінансових ресурсів і спрямовуючи кредитні потоки, вони відіграють провідну роль у розвитку кожної країни. Тому економічна та фінансова міць країни визначається насамперед потенціалом її банківської системи.
Розрізняють два типи комерційних банків: універсальні й спеціалізовані.
Універсальні здійснюють усі види банківських операцій. Спеціалізовані банки проводять тільки окремі види операцій або обслуговують певні галузі.
Більшість банків в Україні є універсальними. До спеціалізованих банків відносяться ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші види банків.
За формою власності розрізняють державні, акціонерні й приватні банки.
Однак незалежно від форми власності комерційні банки є суб’єктами підприємницької діяльності, яку вони здійснюють на основі комерційного розрахунку.
Міжбанківська валютна біржа проводить торги з купівлі-продажу іноземних валют. Ціни, які формуються на цій біржі, характеризують ринковий курс валют, тобто той, який складається під впливом попиту і пропозиції як на національну, так і на іноземні валюти. Крім того, операції з купівлі- продажу валют здійснюються на міжбанківському валютному ринку.
Страхові компанії укладають угоди на страхування, приймають страхові платежі й виплачують страхові відшкодування , інвестують тимчасово вільні кошти. Вони розробляють форми, види й умови страхування, установлюють розміри страхових тарифів.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організовує функціонування ринку цінних паперів. Вона проводить реєстрацію випуску цінних паперів та регулює їх кругообіг. Забезпечує формування інфраструктури ринку, видає ліцензії фінансовим посередникам, які здійснюють операції з цінними паперами. Комісія контролює діяльність суб’єктів ринку цінних паперів – емітентів, інвесторів, фінансових посередників, фондових бірж – відповідно до чинного у цій сфері законодавства.
Фондова біржа проводить операції з цінними паперами. Основне її призначення – організація функціонування вторинного ринку. Однак, з одного боку, через неї може здійснюватися і первинне розміщення цінних паперів, а з іншого боку, і вторинний ринок може функціонувати поза біржею.
Розрізняють біржовий і позабіржовий обіг цінних паперів.
Виступаючи центром торгівлі цінними паперами, фондова біржа є індикатором ділової активності й проводить котирування акцій. Цим створюється система незалежної і досить об’єктивної оцінки діяльності акціонерних товариств. Тому бюлетені фондових бірж відіграють дуже важливе значення у функціонуванні фінансової системи та економіки країни.
На ринку цінних паперів важливу роль виконують фінансові посередники. За дорученням емітентів вони здійснюють випуск та розміщення цінних паперів на фінансовому ринку, а також проводять операції з купівлі цінних паперів на підставі угод з інвесторами. Діяльність фінансових посередників ґрунтується на їх інформованості та глибоких знаннях ринку цінних паперів.
Пенсійний фонд створений з метою акумуляції і раціонального розміщення коштів, призначених для пенсійного забезпечення. Він виконує функції нарахування пенсій і здійснення їх виплат. Пенсійний фонд як орган управління має відповідні повноваження з контролю за повнотою і своєчасністю сплати внесків підприємств до фонду.
Фонди соціального страхування та Українська державна інноваційна компанія виконують аналогічні функції відносно відповідних цільових фондів.
2. Роль фінансових органів у підвищенні ефективності підприємництва.
Мале підприємництво є важливим фактором розвитку та ефективного функціонування економіки. Місце і роль малого підприємництва в національній економіці визначаються тим, що воно як особливий сектор ринкової економіки є основою дрібного виробництва, забезпечує швидку окупність витрат, широку свободу ринкового вибору, визначає темпи економічного розвитку, структуру та якісну характеристику ВВП, забезпечує насичення ринку товарами, послугами й додатковими робочими місцями, сприяє послабленню монополізму в економіці
Особливе значення малого підприємництва виявляється під час перехідного періоду до ринкової економіки у стимулюванні розвитку економічної конкуренції, структурної перебудови економіки, формуванні нового соціального прошарку підприємців-власників, які є соціальним підґрунтям економічної реформи і забезпечують стабільність суспільства і гарантії незворотності руху до ринку. Про роль і можливості малого підприємництва переконує досвід промислово розвинутих країн, в економіці яких йому за деякими показниками належить значне, а часом і провідне місце. На мале підприємництво у цих країнах припадає до 80-90 відсотків усіх підприємств, до 40-60 відсотків виробництва валового внутрішнього продукту.
Становлення і розвиток малого підприємництва в Україні відбувається в досить складних і суперечливих умовах трансформаційних змін. На сьогодні в
Україні існує майже 200 тисяч малих підприємств, працює близько 1 млн. підприємців без створення юридичної особи, майже 40 тисяч фермерських господарств.
Всього у малому підприємництві зайнято понад 2,7 млн. чоловік, або 9 відсотків працездатного населення України. У той же час мале підприємництво виробляє 11 відсотків загального обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) у цілому по Україні, що свідчить про ефективніше функціонування малого бізнесу порівняно з великим.
Слід відзначити і міжнародний аспект розвитку малого та середнього підприємництва в Україні. Рівень розвитку малого підприємництва має сприяти створенню позитивного іміджу України, забезпеченню ефективної ринкової економіки з метою її інтеграції в європейську та світову економічні системи. Створення сприятливого підприємницького клімату в Україні повинно стати запорукою консолідації зусиль щодо удосконалення рівня відносин і співпраці з донорськими організаціями та участі у міжнародних проектах.
Державна політика в цій сфері спрямована на приєднання України до міжнародних програм, підписання двосторонніх та багатосторонніх міждержавних і міжвідомчих угод щодо підтримки малого підприємництва.
Основними чинниками, які заважають розвитку малого підприємництва, є : відсутність чітко сформульованої через систему правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва; збільшення адміністративних бар’єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і довільної практики регулювання орендних відносин тощо); відсутність реальних і дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки; надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності; невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу; надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів господарювання.
Проте темпи зростання малого підприємництва в Україні свідчать про його достатній внутрішній потенціал, а результати аналізу розвитку в умовах ринкових реформ – про необхідність формування й проведення державної політики щодо підтримки малого підприємництва, що відповідає стратегічним векторам розвитку економіки.
Нині більшість підприємців відчуває дефіцит фінансових ресурсів, про що свідчать результати опитування початківців і вже діючих підприємців: 75 відсотків їх серед інших проблем ставлять дефіцит фінансових ресурсів на перше місце. Тому стає зрозумілим, що необхідна активна державна фінансова підтримка малого підприємництва.
Її можливо здійснювати у таких напрямах: пряме державне фінансування та кредитування суб’єктів малого підприємництва; встановлення пільг в оподаткуванні; державне гарантування кредитів для суб’єктів малого підприємництва; стимулювання підтримки сектору малих підприємств із боку підприємницьких організацій: банків, страхових компаній, корпорацій.
Пряме державне фінансування та кредитування малого підприємництва передбачає надання малим підприємствам коштів із бюджетів різних рівнів і державних цільових фондів.
До переваг цього методу слід віднести: адресність, при використанні якої можна визначити конкретне підприємство, котрому надається допомога; оперативність – прискорена процедура надання фінансової підтримки порівняно з іншими методами; гнучкість – при наданні коштів диференціюється розмір допомоги, її строк, вартість та інші характеристики відповідно до умов конкретного підприємства.
Серед недоліків основними є зростання витрат бюджету, малі розміри допомоги через дефіцит бюджетних ресурсів.
Використання методу може здійснюватися в таких формах: субсидування. Передбачає безповоротне надання коштів малому підприємству для покриття ним своїх витрат чи збільшення прибутків. Використання субсидування обтяжливе для бюджету країни і є найменш ринковим елементом фінансової підтримки, оскільки воно частково стримує ринковий механізм регулювання суспільного виробництва і може застосовуватися лише до тих підприємств, існування яких доцільне і виправдане з точки зору держави; кредитування. Передбачає надання кредитів на пільгових умовах сфері малого бізнесу. Суб’єктами державного кредитування повинні бути ті малі підприємства, які не в змозі отримати кошти на фінансовому ринку чи використати власні нагромадження; пайове фінансування. Передбачає фінансування лише певної частини від потреби в коштах малого підприємства за рахунок ресурсів бюджетів чи державних цільових фондів. Інша частина фінансується за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб.
Важливим методом фінансової підтримки малого підприємництва є надання пільг в оподаткуванні.
Пільги в оподаткуванні малих підприємств доцільно було б встановити за такими напрямами: зменшення податку на прибуток малих підприємств за рахунок оподаткування за меншими ставками прибутку, який використовується на розширення виробництва; введення прогресивного оподаткування прибутку підприємств та організацій; забезпечення для малих підприємств можливості списувати на валові витрати більшу частину вартості основних виробничих фондів на початкових етапах своєї діяльності за рахунок наступного періоду; розширення для малих підприємств можливості використовувати метод прискореної амортизації, особливо в інноваційній сфері; відстрочення сплати податків. Однією з найбільших проблем малого підприємства є фінансування оборотного капіталу. Для часткового розв’язання її необхідне подовження податкового періоду чи можливість використання податкового кредиту.
Введення спрощеної системи оподаткування. Ця система вже діє в Україні відповідно до Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” від 3 липня 1998 року № 727/98.
Держава не може бути єдиним джерелом підтримки сектору малих підприємств, тому потрібне стимулювання підприємницьких структур до тіснішої співпраці із суб’єктами малого бізнесу. Це можливо за рахунок створення умов, які б сприяли підвищенню прибутковості такої діяльності.
Оптимальним із точки зору бюджету та ринкових вимог методом фінансової підтримки малого бізнесу є недержавне фінансування діяльності малого підприємництва через товариства взаємного фінансування та спеціалізовані фірми, які займаються наданням кредитів суб’єктам малого підприємництва.
Такі організації не потребують бюджетних коштів для свого функціонування і діють за ринковими принципами. Участь держави у розвитку таких організацій виражається у законодавчій регламентації їхньої діяльності, наданні інформаційної та консультативної підтримки.
Останніми роками в Україні формується система гарантування кредитів для суб’єктів малого та середнього підприємництва, першим кроком на шляху до якої було створення в 1999 році кредитно-гарантійної установи за Указом
Президента України “Про утворення кредитно-гарантійної установи з підтримки малого та середнього підприємництва” від 20 травня 1999 року №
540. Цей заклад є недержавною комерційною організацією, серед засновників якої 11 комерційних банків і понад 30 комерційних організацій, а також від імені держави Український фонд підтримки підприємництва: Основними завданнями діяльності кредитно-гарантійної установи є кредитування суб’єктів малого та середнього підприємництва, підприємців, видача гарантій за кредитами для малих і середніх підприємств, а також пошук потенційних інвесторів бізнес-проектів, фінансовий лізинг, участь у розробці та реалізації державних регіональних програм підтримки малого та середнього підприємництва.
Однією з головних проблем реалізації політики підтримки малого підприємництва в Україні є дефіцит фінансових ресурсів, які можуть бути спрямовані на розвиток цього сектору економіки. Тому в проекті Національної програми сприяння розвиткові малого підприємництва на 2000-2001 роки вказується на необхідність пошуку нових форм фінансування підприємницької діяльності, передусім за рахунок можливостей суб’єктів малого підприємництва, які розвиваються ефективно. Характерною рисою програми є прагнення більшою мірою використовувати як інструмент підтримки не бюджет, а авторитет держави та законотворчу спроможність, тобто виключне право держави за допомогою комплексу законодавчих і економічних важелів створювати для ринкових суб’єктів стимули працювати у напрямах, які вважаються корисними для суспільства. Тим більше, що реалізація значної частини заходів, котрі передбачає програма, потребує головним чином законодавчої та інформаційно-пояснювальної підтримки з боку держави, а не значних витрат бюджетних коштів.
У напрямі фінансової, кредитної та інвестиційної підтримки малого підприємництва програмою передбачається проведення таких заходів: створення умов для застосування лізингових відносин із метою зниження витрат малих підприємств на придбання засобів виробництва, технологій, нарощування обсягів збуту виготовленої продукції; створення мережі регіональних лізингових компаній та агенцій із залученням іноземних інвестицій; формування системи фінансової, кредитної та інвестиційної підтримки у формі мережі регіональних кредитно-гарантійних установ; впровадження механізму венчурного фінансування; створення належних умов для розвитку технопарків.
Таким чином, в Україні закладено основи системи фінансової підтримки малого підприємництва. Але механізм такої системи має надто слабке практичне відображення, яке не спроможне змінити ситуацію у сфері малого підприємництва на краще. Для отримання суттєвого результату на практиці необхідно провести реальні реформи. Це одне із завдань держави, яка повинна змінити свій статус із кредитора та спонсора окремих одиниць суб’єктів малого підприємництва на роль стимулятора, регулятора та контролера у справі сприяння розвитку малого підприємництва.
3. Роль фінансової системи у господарській структурі країни та підприємництва.
Провідна роль у фінансовій системі держави належить підсистемі фінансів підприємницьких структур. Тут створюється основна частка валового внутрішнього продукту держави.
У підприємницьких структурах зосереджені значні фонди фінансових ресурсів, проте в розрізі окремих підприємств кошти розміщені нерівномірно, тому можливості їх розширення й розвитку неоднакові. Нерівномірність фінансового забезпечення деяких підприємств за рахунок власних ресурсів пов’язана як з внутрішніми факторами, так і з зовнішніми.
До числа внутрішніх факторів належать собівартість продукції, її якість, рівень організації виробництва тощо. До зовнішніх - система оподаткування, ліцензування, насиченість ринку товарами певної групи, платоспроможність покупців.
Держава, використовуючи фінансові методи, може регулювати темпи й пропорції розвитку окремих галузей економіки. Для цього використовується насамперед податковий механізм. Надаючи податкові пільги, вона сприяє збільшенню власних фінансових ресурсів підприємств, розширенню їхніх фінансових можливостей. Здійснюючи регулювання темпів розвитку певних галузей економіки, держава може створювати сприятливий інвестиційний клімат для залучення зовнішніх джерел фінансування, а також ресурсів банківської системи та населення. Сприятливий інвестиційний клімат можна запроваджувати, зокрема, шляхом надання привілеїв в імпорті, створення офшорних зон, технополісів, спеціальних економічних зон тощо.
Найзначніші можливості щодо використання фінансів підприємств для розвитку економіки закладені в удосконаленні організації та управління на самих підприємницьких структурах. Адже управління фінансовими ресурсами безпосередньо на підприємствах має досить слабку методичну й організаційну забезпеченість. В Україні немає досвіду управління фінансами підприємств на рівні виробничої структури в умовах ринку.
Увесь досвід організації й управління фінансами в умовах соціалістичної централізованої економіки виявився для ринку непридатним. Вочевидь постало невміння прогнозувати фінансові показники та ефективно використовувати власні фінансові ресурси. Нині підприємницькі структури володіють 25-30 відсотками всіх фінансових ресурсів держави. Ці значні кошти за відсутності досвіду та вміння з боку управлінського персоналу ефективно їх використовувати стають ще одним фактором фінансової дестабілізації в державі. До 40 відсотків одержаного прибутку використовується на заохочування й інші, не пов’язані з розвитком виробництва, цілі.
Досить гострою є проблема з використання обігових коштів, від чого значною мірою залежить розвиток виробничої сфери. Протягом 1995-1998 р.р. обсяг обігових коштів в економіці держави збільшився у 3,5 разу. Станом на 1 січня 1999 р. обсяг обігових коштів перевищував річний показник валового внутрішнього продукту. Відволікання такої значної кількості фінансових ресурсів до виробничих запасів, на незавершене виробництво та готову продукцію, що зберігається на складах, значно знижує темпи економічного розвитку.
А прискорення обороту обігових коштів лише на один день дає нині змогу в економіці в цілому вивільнити 4,2 млрд. гривень фінансових ресурсів. Це значні резерви для економічного зростання та подолання нестачі коштів у підприємств.
Водночас треба вжити дієвіших та ефективніших заходів щодо посилення платіжної дисципліни й відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності за своєчасне здійснення розрахунків та виконання договірних зобов’язань. Так, загальна сума прострочених платежів підприємств та організацій на 1 січня 1999 р. становила понад 140 млрд. гривень.
Несвоєчасне ж проведення розрахунків створює труднощі для фінансового забезпечення господарської діяльності.
Значно обмежує вплив фінансів на розвиток економіки бартеризації господарських зв’язків. Бартер як антиекономічне явище є ознакою скорочення фінансових можливостей підприємства і водночас неконтрольованим перерозподілом фінансових ресурсів між господарськими структурами, а також фактором тінізації економіки. Для ліквідації бартерних операцій необхідно вжити рішучих заходів як економічного, так і адміністративного впливу.
Одним із напрямків боротьби з бартером повинні стати штрафні санкції та застосування векселів.
Державні фінанси, тобто насамперед система бюджетів держави, в ринкових умовах є одним із найдієвіших інструментів впливу на темпи та пропорції розвитку економіки й соціальної сфери. Мобілізуючи доходи до бюджету, держава впливає на фінансові можливості господарських структур і громадян за допомогою об’єктів оподаткування, ставок податків і пільг при оподаткуванні.
Значніші можливості є у бюджету щодо впливу на темпи та пропорції розвитку економіки при фінансуванні саме з бюджету і насамперед витрат на розвиток економіки. Так, із бюджету здійснюється фінансування операційних та інших витрат на розвиток агропромислового комплексу, надаються дотації вугільній промисловості, спрямовуються капітальні вкладення в низку об’єктів загальнодержавного значення, фінансуються науково-технічні програми.
За допомогою бюджету створюються спеціальні економічні зони, які суттєво впливають на прискорення територіального розвитку економіки. Проте найбільше бюджет впливає на темпи та пропорції розвитку економіки завдяки фінансуванню соціальних витрат і науки. При цьому з бюджету фінансується підготовка кадрів, охорона здоров’я, збереження довкілля тощо. Звісно, що обсяги витрат із бюджету на науку відіграють вирішальну роль для розвитку економіки та соціальної сфери.
Державні фінанси, тобто система бюджетів держави, є на сьогодні найрозвиненішим. Упродовж усіх років утворення фінансової системи незалежної України у вдосконаленні підсистеми державних фінансів здійснено найрішучіших кроків.
Це насамперед прийняття Закону про бюджетну систему України. Можна вважати цей закон одним з найпрогресивніших у Європі. Його ще називають фінансовою конституцією держави. Цей закон закріпив фундаментальні засади організації державних фінансів. Ним визначено ланки зведеного бюджету, чітко окреслено призначення та роль кожної з них. У цьому законі наведено перелік прав і обов’язків різних гілок влади щодо бюджету, виписана послідовність бюджетного процесу, визначено низку доходів і витрат кожного з бюджетів.
Проте це хоч і значний, однак лише перший крок у процесі реформування системи бюджетів держави.
Важливою умовою успішного функціонування бюджетної системи має стати поглиблення реформи бюджетних взаємовідносин між центральними та регіональними рівнями влади на основі розмежування відповідальності за розв’язання економічних і соціальних проблем країни та окремих адміністративно-територіальних утворень шляхом відповідного розподілу державних видатків і доходів.
Для реалізації цього положення буде визначено розмір гарантованого рівня витрат на соціально-економічний розвиток адміністративно - територіальних утворень. Забезпечення такого рівня має здійснюватися з урахуванням сукупності відносин щодо розподілу й використання фінансових ресурсів, що створюються на відповідній території, та перерозподільчих міжрегіональних процесів.
Потребує також удосконалення дохідна частина бюджетів. Загальний рівень оподаткування, розміри ставок податків, їхня кількість і база оподаткування повинні набути стабільності. Загалом, система оподаткування має забезпечити оптимізацію структури розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту через бюджет у межах 45-47 від ВВП.
Дохідна частина бюджету повинна набути стабільності й забезпечити обов’язковість і рівномірність у сплаті податків усіма юридичними та фізичними особами, неприпустимість будь-яких проявів дискримінаційного ставлення до окремих платників. Удосконалення системи мобілізації доходів до бюджетів потребує змін у підходах щодо надання пільг деяким платникам.
Надмірна перевантаженість чинного податкового законодавства великою кількістю наданих пільг призводить до всіляких викривлень економічних умов господарювання різних господарських суб’єктів і невиправданого, з економічної точки зору, перерозподілу доходів.
Нагальною щодо удосконалення чинної системи мобілізації доходів є потреба законодавчого забезпечення захисту прав платників податків, розробка норм і правил ведення обліку та форм звітності для цілей оподаткування з використанням міжнародних стандартів. Усе це повинно бути відображено у податковому кодексі держави.
У фінансовій системі України виникла та розвивається нова підсистема, яка одержала назву “Централізовані і децентралізовані фонди цільового призначення”. До неї належать: Пенсійний фонд, Фонд зайнятості, Фонд конверсії, Державний інноваційний фонд, позабюджетні фонди місцевих рад та інші. Загалом в Україні нині налічується понад 350 різних позабюджетних фондів.
Усі централізовані та децентралізовані фонди на сьогодні концентрують у своєму розпорядженні майже чверть усіх фінансових ресурсів держави. Кошти означених фондів витрачаються, як правило, на соціальні потреби, вони допомагають насамперед підтримувати життєвий рівень значної частини населення, які закінчили свою трудову діяльність за віком, у зв’язку з втратою працездатності або безробіттям. Ці фонди сприяють локалізації негативних соціальних виявів у суспільстві, допомагають певним громадянам здійснити перекваліфікацію тощо.
Приміром, Фонд конверсії та Державний інноваційний фонд впливають на розвиток економіки завдяки фінансуванню інноваційних проектів, створенню нових виробництв і технологій, форм організації господарської діяльності.
Тому актуальними є питання наукового обґрунтування обсягу та цільового призначення фондів, а також контролю за цільовим використанням їхніх коштів.
Підсистема “Державний кредит” покликана мобілізувати фінансові ресурси для фінансування витрат із бюджету, які не відшкодовуються його доходами.
Назва “Державний кредит” не зовсім відповідає своїй суті. Тут точнішою була б назва “Державний борг”.
Державний борг буває зовнішній і внутрішній. Усі кошти як у межах держави, так і за зовнішніми запозиченнями, як правило, спрямовуються на покриття дефіциту бюджету. Мобілізація коштів через державний кредит дає змогу впливати на інфляційні процеси в державі в бік їхнього зменшення.
На сьогодні ця підсистема не розвинена і, як правило, втілена в двох формах: вкладів населення в Ощадному та інших банках, а також продажу державних боргових зобов’язань. Із розвитком фондового ринку перерозподіл фінансових ресурсів, що здійснюється за допомогою згаданої підсистеми, зростатиме і в абсолютних, і у відносних розмірах. Це досягатиметься за рахунок збільшення продажу державних цінних паперів як фізичним, так і юридичним особам. У 1995 році започатковано проведення аукціонів із продажу державних цінних паперів. Ця діяльність держави на фондовому ринку триватиме. Зростатимуть також і вклади населення в банках. Про це свідчить динаміка щодо збільшення обсягів банківських депозитів останніми роками.
Так, на 1 січня 2000 року грошові заощадження населення становили 126 млрд. гривень. Деякі зміни сталися в структурі заощаджень – готівка зменшилася з
82,6 до 80,5%, а залишки їхніх вкладів в Ощадному та комерційних банках підвищилися з 17,3 до 19,5%.
Для успішного функціонування згаданої підсистеми треба н...

ВНИМАНИЕ!
Текст просматриваемого вами реферата (доклада, курсовой) урезан на треть (33%)!

Чтобы просматривать этот и другие рефераты полностью, авторизуйтесь  на сайте:

Ваш id: Пароль:

РЕГИСТРАЦИЯ НА САЙТЕ
Простая ссылка на эту работу:
Ссылка для размещения на форуме:
HTML-гиперссылка:



Добавлено: 2010.10.21
Просмотров: 872

При использовании материалов сайта, активная ссылка на AREA7.RU обязательная!